Іноді я підозрюю, що мій кіт Хіткліфф страждає від страху щось упустити. Коли я приходжу додому з продуктами, він біжить оглядати вміст пакетів. Коли я нарізаю овочі, він стає на задні лапи, придивляючись до продуктів і просячи мене щось йому дати. Однак коли я даю Хіткліффу те, що його привабило, він швидко втрачає інтерес і йде геть, наче його образили.

Однак це було б лицемірно з мого боку гніватися на свого маленького друга. Він кумедно відображає моє власне ненаситне прагнення більшого, моє припущення, що “зараз” ніколи недостатньо.

За словами апостола Павла, задоволенню треба вчитися, бо це не природна риса (Фил. 4:11). Ми відчайдушно женемося за тим, що, на нашу думку, нас задовольнить, переходячи до наступної речі, яка нас зрештою не задовольняє. Інколи наше незадоволення набуває форми занепокоєного самозахисту від будь-яких уявних загроз.

Іронічно, однак іноді нам потрібно пережити те, що ми боялися найбільше, аби відчути справжню радість. Зазнавши багато життєвих прикростей, апостол Павло міг особисто сказати про “секрет” справжнього задоволення (вв. 11-12), про таємничу дійсність: якщо ми возносимо до Бога своє прагнення цілісності, ми відчуваємо незбагненний мир (вв. 6-7), що веде до глибин сили, краси і благодаті Христа.