Спадщину не заробляють
“Дякую за вечерю, тату”, – сказала я, кладучи серветку на стіл в ресторані. Я приїхала додому з коледжу на канікули і після довгої відсутності відчувала себе ніяково від того, що батьки платять за мене. “Будь ласка, Джулія, – відповів тато. – Однак тобі не потрібно весь час за все мені дякувати. Я розумію, що ти певний час жила окремо, втім ти все одно залишаєшся моєю дочкою і частиною нашої родини”. Посміхнувшись, я сказала: “Дякую, тату”.
Благословенний хліб
Коли наша найстарша дочка стала підлітком, ми з дружиною подарували їй щоденник, який вели з моменту її народження. Ми записували все, що їй подобалось і не подобалось, усі її каламбури і незабутні жарти. У якийсь момент записи стали нагадувати листи, в яких ми описували те, що бачили в дочці, і як Бог у ній працював. Отримавши на тринадцятий день народження цей щоденник, донька була зачарована. Вона отримала подарунок зі знаннями важливої складової походження своєї ідентичності.
Фруктовий сік
Лампа з комісійного магазину здавалася ідеальним придбанням для мого домашнього кабінету. У ній було прекрасне все: колір, розмір і ціна. Однак, коли я повернулася додому і включила її, нічого не сталося. Ні світла. Ні енергії.
Лісоруб
Під час навчання в коледжі я підробляв тим, що колов, складав, продавав і доставляв дрова. Робота була важка, тому я від душі співчуваю бідолашному лісорубу з історії, що записана в 6-му розділі Другої книги царів.
Дорогоцінне відбуття
Виставка скульптора Лізи Шеферд “Очікування” була описана кореспондентом газети “Boston Globe” як та, що “пробуджує спогади про все дорогоцінне, світле і вічне в житті”. На цю виставку Шеферд надихнув час, який вона провела біля ліжка помираючого батька. Через виставку вона намагається передати глибоку тугу, пустоту від втрати і крихке почуття, що улюблені люди просто опинилися поза досяжністю.
Бачити спасіння
Останнє, що Соня вирішила зробити у 53 роки – це залишити свій бізнес, свою країну і приєднатися до групи біженців, які шукали притулку на чужині. Після того, як бандити вбили її племінника і намагалися примусити її 17-річного сина приєднатися до них, Соня відчула, що втеча була єдиним варіантом порятунку. “Я молилася Богу… що зроблю усе необхідне, – пояснила Соня. – Я зроблю будь-що, аби я та мій син не померли від голоду… Краще він буде страждати тут, ніж закінчить життя в мішку або в каналі”.
Час помолитися… знову
Я під’їхала до дому, махаючи своїй сусідці Міріам та її маленькій дочці Елізабет. З роками Елізабет звикла до наших спонтанних розмов, які тривали довше за обіцяні “кілька хвилин” і переростали у молитовні зустрічі. Вона вилазила на дерево, яке росло у центрі подвір’я, гойдала ногами, сидячі на гілці, та займала себе чимось, поки я та її мати розмовляли. Трохи згодом Елізабет зістрибувала зі свого сідала і бігла до нас. Беручи нас за руки, вона посміхалася і співоче промовляла: “Час помолитися… знову ”. Навіть у ранньому віці Елізабет, схоже, розуміла, яку важливу роль відігравала молитва у нашій дружбі.