Раптова смерть мого брата Девіда від серцевої недостатності докорінно змінила мої погляди на життя. Дейв був четвертим з сімох дітей, однак він помер першим. Його раптова смерть навіяла багато думок. Стало зрозумілим, що з роками майбутнє родини мало позначатися більше втратами, ніж набуттями. Воно мало характеризуватися прощаннями не менше, ніж вітаннями.

Жодна з цих думок не була новою – таке життя. Втім усвідомлення цього спалахнуло, наче блискавка. Воно надало нового значення кожному моменту життя і кожній його можливості. Усвідомлення також надало більшої цінності майбутньому возз’єднанню, коли в прощаннях більше не буде потреби.

Саме про цю кінцеву дійсність сказано в книзі Об’явлення: “І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!” (Об. 21:3-4).

Попри теперішні періоди тривалих прощань, наша віра в смерть і воскресіння Христа обіцяє вічність вітань.