У 1994 році, коли в ПАР відбувся перехід від політики расової дискримінації до демократії, постало складне питання: що робити зі злочинами, вчиненими за часів апартеїду? Лідери країни не могли ігнорувати минуле. Водночас сурові покарання винних могли б тільки загострити ситуацію. У книзі “ Без прощення немає майбутнього ” Десмонд Туту, перший чорношкірий англіканський архієпископ, пояснив: “Ми б вчинили законно, якби застосували каральне правосуддя, проте могли б спопелити країну”.
Створивши Комісію правди і примирення, нове керівництво обрало складний шлях до істини, справедливості та милосердя. Винним у вчиненні злочинів запропонували шлях до відновлення, якщо вони готові визнати свої злочини і відшкодувати заподіяні збитки. Лише сміливо поглянувши правді в очі, країна могла розпочати шлях до зцілення.
Перед нами всіма постає подібна дилема. Ми покликані прагнути до справедливості і до милосердя (Мих. 6:8). Однак милосердя часто неправильно ототожнюється з уникненням відповідальності, а намагання встановити справедливість може перетворитися на спотворене прагнення до помсти.
Єдиним шляхом вперед є любов, яка не тільки “ненавидить зло” (Рим. 12:9), але і прагне змін та добра для “ближнього” (Рим. 13:10). З Божою допомогою ми можемо пізнати, яким є майбутнє в перемозі зла добром (Рим. 12:21).
