“Бог плаче”. Ці слова прошепотіла десятирічна дочка Білла Хейлі, яка стояла під дощем разом з іншими віруючими з різних народів. Вони прибули до долини Шенандоа у Віргінії шукати Бога та осмислити наслідки расової ворожнечі в Америці. Стоячи на землі, де були поховані колишні раби, вони, узявшись за руки, молилися. Раптом подув вітер і пішов дощ. У той час, як лідер продовжував благати Бога про расове зцілення, дощ почав іти ще дужче. Присутні вважали, що то був прояв Божої дії, що несла примирення і прощення.
Бог діяв і на Голгофі. Одразу після останнього подиху розп’ятого Ісуса “земля потряслася, і зачали розпадатися скелі, і повідкривались гроби” (Мт. 27:51-52). Якщо хтось і заперечував справжню сутність Ісуса, то сотник, призначений слідкувати за стратою, дійшов іншого висновку: “А сотник та ті, що… з ним… як землетруса побачили, і те, що там сталося, налякалися дуже й казали: «Він був справді Син Божий!»” (в. 54).
Бог діяв через смерть Ісуса, надаючи прощення гріхів усім, хто в Нього повірить. “Бог у Христі примирив світ із Собою Самим, не зважавши на їхні провини” (2 Кор. 5:19). Чи може щось краще показати, що ми прощені Богом, ніж наше прощення одне одного?
