Наші автори

Переглянути усе
Arthur Jackson

Артур Джексон

Восени 2016 року, після двадцяти восьми років пастирського служіння в передмісті Чикаго, Артур і його дружина Ширлі переїхали в Канзас-Сіті, штат Канзас, де Артур народився і виріс. Окрім участі в служінні “Хліб Наш Насущний”, Артур є регіональним директором служіння PastorServe, яке піклується про пасторів, і директором мережі “Неополіс” (глобальне служіння по створенню нових церков, яка розташована в Чикаго).

Статті Артур Джексон

Друге дихання

У віці п’ятдесяти чотирьох років я взяв участь у марафонському забігу, поставивши собі за мету дістатися фінішу і зробити це менше ніж за п’ять годин. Усе було б добре, якби друга половина дистанції пройшла так само, як і перша. Однак змагання було виснажливим, і друге дихання, на яке я сподівався, так і не відкрилося. Коли я дістався до фінішної лінії, мої впевнені кроки перетворилися на важку ходу.

Яскраве світло

Влітку 2015 року група віруючих із нашої церкви відвідала нетрі Найробі, столиці Кенії. Ми відвідали школу з брудною підлогою, заіржавілими металевими перегородками та дерев’яними лавками. Проте, незважаючи на все це жахливе убозтво, ми побачили одну особливу жінку.

Віра як спадок

Її ім’я було довгим, а роки життя ще довшими. Мадлен Гаррієт Орр Джексон Уїльямс прожила аж 101 рік, переживши двох своїх чоловіків. Вони обидва були проповідниками. Мадлен була моєю бабусею. Ми разом із братами та сестрами жили в її будинку, поки її другий чоловік не забрав її в інше місце. Але навіть тоді вона жила на відстані 80 км від нас. Наша бабуся співала гімни, цитувала катехізис і грала на піаніно. Вона боялася Бога, і ми отримали її віру як спадок.

Він тримає нас за руку

У неділю в церкві маленька дівчинка повільно пробиралася сходами вниз з таким милим, незалежним і хоробрим виглядом. Ця дитина, якій на вигляд було не більше двох років, долала сходинку за сходинкою, рухаючись до нижнього поверху. Дістатись до цього місця було її місією, і вона з нею впоралась. Я усміхався, дивлячись на сміливість маленької дівчинки. Дитина не боялася, бо знала, що око турботливої матері постійно пильнує її, і вона у будь-яку мить може з любов’ю протягнути руку допомоги. Це була чудова ілюстрація готовності Бога завжди допомогти Своїм дітям, що долають тернистий життєвий шлях.

Жити зі включеним світлом

Через службові обов’язки я зі своїм колегою опинився у відрядженні майже за 400 км від дому. Було вже пізно, коли ми вирушили назад. Через свій вік та слабкий зір я не дуже люблю їздити в нічний час, але все одно вирішив сісти за кермо першим. Мої руки міцно тримали кермо, а очі напружено вдивлялися у тьмяно освітлену дорогу. Керуючи машиною, я відчув, що краще бачу дорогу, коли фари машин позаду освітлюють її для мене попереду. Коли я з великим полегшенням поступився місцем товаришу, з’ясувалося, що я їхав тільки з включеними протитуманними фарами!

Поклоніння з питаннями

Це не рідкість, коли під час подорожі хтось починає запитувати: “Ми вже приїхали?” або “Скільки ще їхати?” Хто не чув, як ці питання зриваються з вуст дітей або дорослих, що дуже хочуть дістатися місця призначення? Але подібні питання схильні озвучувати люди будь-якого віку, що втомилися від життєвих проблем, яким, здається, нема кінця й краю.

“Господні”

Неважко помітити, що в наші дні стало дуже популярним робити татуювання на тілі. Деякі роблять тату такі маленькі, що вони майже непомітні. Інші ж – особливо спортсмени та актори, хоча також і звичайні люди – покривають свої тіла різнокольоровими малюнками та словами. Здається, що ця мода, на якій у 2014 році заробили 3 мільярди доларів і ще 66 мільйонів за видалення тату, залишиться ще надовго.

В Його руках

Погода викликала занепокоєння. На смартфон прийшло попередження про можливі паводки. Незвичайно велику кількість машин було припарковано в моєму районі: з’їжджалися батьки, щоб забрати дітей на останній зупинці шкільного автобуса. Коли автобус прибув, уже почався дощ. Саме тоді я побачив жінку, що вийшла з машини, дістала з багажника парасольку і попрямувала до маленької дівчинки. Вона потурбувалась, щоб мала була надійно захищена від дощу, аж доки вони дійдуть до машини. То була дуже зворушлива картина материнської турботи, що нагадала мені про піклування нашого Небесного Отця.

Слухайся свого брата

“Маєш слухатися мене, бо я твій брат!” Цю вимогу неподалік від мого дому озвучив стурбований хлопець, чий менший брат відходив занадто далеко і цим змушував старшого брата непокоїтися. Було очевидно, що старша дитина правильно оцінювала ситуацію.

Як не впасти

Був дуже холодний, зимовий день, і я швидко хотів подолати вкриту льодом дорогу від машини до затишного дому. Наступне, що пам’ятаю, – я опинився на землі; гомілки вивернуті назовні, а коліна завернуті всередину. Я нічого не зламав, але було дуже боляче. Знадобилося декілька тижнів, щоб я цілком одужав.