У кінці свого життя місіс Гудріч почала втрачати пам’ять разом зі спогадами про непросте і водночас сповнене благодаті життя. Сидячи біля вікна і споглядаючи за водами затоки Гранд Траверс у Мічигані, вона взяла свій блокнот і написала слова, аби не забути: “Із радістю в серці я сиджу в улюбленому кріслі і бачу, як під яскравим сонячним світлом у невідомому напрямку рухається водна течія. Дякую Тобі, дорогий Небесний Отче, за Твої незліченні дари і вічну любов! Мене завжди дивує те, що я люблю Того, Кого не бачу. Як це може бути?”

Це диво було відоме апостолу Петру. Він особисто бачив Господа Ісуса Христа, а читачі його послання – ні. Ось чому він написав такі слова: “Ви Його любите, не бачивши, і віруєте в Нього, хоч тепер не бачите, а вірувавши, радієте невимовною й славною радістю” (1 Петр. 1:8). Ми любимо Ісуса Христа не з примусу, а тому що завдяки Святому Духу (в. 11) починаємо розуміти, як сильно Він нас любить.

Потрібно не просто чути про Його турботу про інших людей, а й особисто відчувати диво Його невидимої присутності та Його Духа на кожному етапі життя.