Тридцять років афро-американка вірно трудилася в міжнародному служінні. Втім, коли вона в розмові з колегами спробувала підняти тему расової дискримінації, ті просто промовчали. Весною 2020 року її співробітники по служінню нарешті “почали вести відкритий діалог”, тоді як у світі вже прокотилася хвиля відкритих дискусій стосовно питання расизму. Зі змішаними почуттями і болем жінка була вдячна, що такий діалог розпочався, втім все одно дивувалася, чому її колегам знадобилося стільки часу, щоб нарешті підняти цю тему.
При певних обставинах мовчання є чеснотою. У книзі Еклезіястова цар Соломон написав: “Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом… час мовчати і час говорити” (Екл. 3:1, 7).
Водночас мовчання перед обличчям несправедливості, навпаки, тільки посилює шкоду і біль. Лютеранський пастор Мартін Німеллер (ув’язнений за свої промови в нацистській Німеччині) сказав про це у своїй поемі, написаній після війни. “Спочатку вони прийшли за комуністами, – писав він, – але я промовчав, бо не був комуністом. Потім вони прийшли за євреями, католиками та іншими, а я продовжував мовчати. Нарешті вони прийшли за мною, і тоді вже нікого не залишилось, хто міг би стати на мій захист”.
Викриття несправедливості потребує сміливості та любові. Однак з Божою допомогою ми розуміємо, що час говорити вже настав.
