У школі ми з Кетрін були гарними подругами. Ми часто влаштовували спільні ночівлі, плануючи їх то по телефону, то через записки, які передавали одна одній у класі. Іноді ми разом їздили верхи на конях та брали участь у шкільних проєктах.
Якось у неділю я знову почала думати про Кетрін. Того недільного ранку мій пастор проповідував про вічне життя. Я знала, що моя подруга не вірила в біблійне вчення, і мене щось спонукало зателефонувати Кетрін та пояснити їй, як побудувати стосунки з Ісусом. Однак я вагалась, побоюючись, що вона не захоче мене слухати і відсторониться від мене.
Думаю, що цей страх заважає багатьом із нас. Навіть апостол Павло просив людей молитися за нього, аби йому “зі сміливістю провіщати таємницю Євангелії” (Еф. 6:19). Не можна заперечувати ризик, який пов’язаний із проповіддю Євангелія, однак Павло сказав, що він “посол”, той, хто говорить від імені Бога (в. 20). Ми також Божі посли. Якщо люди відкидають наше послання, вони відкидають Автора цього послання. Болісно від цього не лише нам, але й Богу.
Отже, що ж спонукає нас благовістити? Турбота про людей (2 Петр. 3:9). Саме це і змусило мене нарешті зателефонувати Кетрін. На превелику радість, вона не відкинула мої слова. Слухаючи, вона ставила запитання, а потім попросила Ісуса простити її гріх і вирішила присвятити Йому своє життя. Заради цього варто було ризикнути.
