“Окрилює вітер бузок…” Таким вступним рядком у поемі “Травень” поетеса Сара Тісдейл змальовує, як поривчастий вітер розкачує бузкові кущі. Однак Тісдейл оплакує втрачену любов, і її поема невдовзі стає сумною.
На нашому подвір’ї також ростуть кущі бузку. Втім одного року після свого буйного цвітіння вони опинилися під ударами сокири працьовитого садівника, який зрубав їх майже під корінь. Я плакала. Однак через три роки наші зрубані бузкові кущі знову почали давати молоді паростки. Вони просто потребували часу для свого відновлення, а мені потрібно було почекати.
В Біблії розповідається про багатьох людей, які з вірою мусили чекати. Ной чекав дощу. Калев сорок років чекав на життя в Обіцяному Краї. Ревека двадцять років чекала на зачаття дитини. Яків сім років чекав на одруження з Рахіль. Семен дуже довго чекав, поки нарешті побачив немовля – Ісуса. Усі ці люди отримали винагороду за своє терпіння.
Натомість той, хто надіється на людей, “буде, як голий той кущ у степу” (Єр. 17:6). У такому ж песимістичному настрої поетеса Тісдейл закінчує свою поему: “Я йду зимовим шляхом”. Однак “благословенний той муж, що покладається на Господа… він буде, як дерево те, над водою посаджене” (вв. 7-8).
Довіра корениться в Бозі, у Тому, Хто йде з нами крізь радощі і труднощі життя.
