Вісімнадцятиліття ознаменувало настання нового періоду в житті нашої доньки. Тепер вона була повнолітньою і мала право голосувати на виборах, а незабаром мала закінчити й школу. А я раптом усвідомила, що в моєму розпорядженні залишилося зовсім мало часу, щоб навчити її жити самостійним життям, розпоряджатися фінансами, осмислювати світові проблеми та приймати мудрі рішення.

Моє почуття обов’язку щодо доньки цілком зрозуміле. Адже я люблю її і хочу для неї найкращого. Але я також розумію: хоча мені відведено важливу роль у її житті, головне залежить не від мене. Апостол Павло, звертаючись до солунян – людей, яких він вважав своїми духовними дітьми, оскільки від нього вони почули про Христа, закликав їх наставляти один одного (1 Сол. 5:14-15). Однак насамперед він довіряв їхнє духовне зростання Богові. Павло вірив, що Сам Господь “освятить їх у всій повноті” (в. 23).

Апостол віддав у Божі руки те, чого не міг зробити сам: приготувати солунян – їхній дух, душу і тіло – до повернення Христа на землю (в. 23). Хоча послання Павла до цієї церкви містять багато різних настанов, його роздуми про освячення та їхню готовність до вічності показують, що успіх у житті тих, про кого ми піклуємося, зрештою, залежить від Бога (1 Кор. 3:6).