В поемі “Свідки” Генрі Лонгфелло (1807–1882) описав потопаючий торгівельний корабель, що перевозив рабів. Пишучи про “скелети в ланцюгах”, Лонгфелло оплакував численні безіменні жертви. В заключній строфі говориться:
Це горе рабів,
Що дивляться з безодні,
Кличуть з невідомих могил,
І ми свідки!
Але до кого промовляють ці свідки? Чи не є марним це мовчазне свідоцтво? Однак є Свідок, Який бачить усе. Коли Каїн вбив Авеля, то вдавав, наче нічого не сталося. “Чи я сторож брата свого?” – зневажливо відповів він Богу. Однак Господь сказав: “Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки” (Бут. 4:9-11).
Ім’я Каїна стало як застереження. “…Не так, як той Каїн, що був від лукавого, і брата свого забив”, – попереджав апостол Іван (1 Ів. 3:12). Ім’я Авеля також продовжує звучати, але зовсім іншим способом. “Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн; нею засвідчений був, що він праведний”, – написав автор Послання до євреїв (Євр. 11:4).
Авель ще й досі говорить! Так само говорять і кістки давно забутих рабів. Добре, якщо ми пам’ятаємо усі ці жертви і протидіємо утиску, свідком якого ми стали. Бог все бачить, і Його справедливість переможе!
