У Христини Коста діагностували пухлину мозку. Провівши деякий час у клініці, вона помітила, що в розмовах про рак переважає войовнича риторика. Хворі “борються” або навіть “воюють” зі своєю недугою. Христину ця метафора швидко втомила. Їй “не хотілося більше року воювати з власним тілом”. Натомість вона знайшла інший підхід: щоденні вправи подяки. Дівчина щодня знаходила привід для цього. Вона дякувала за команду лікарів, за те, що їй стало краще. На власному досвіді Христина переконалася, що якою б важкою не була боротьба, подяка допомагає протистояти депресії та “підключати мозок” до одужання.
Ця історія нагадала мені, що практика вдячності – це не просто наш обов’язок. Так, Бог заслуговує на нашу вдячність, однак це дуже корисно і для нас самих. Коли ми возносимо свої серця, промовляючи: “Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його” (Пс. 102:2), то згадуємо про численні способи Божої праці: про запевнення в прощенні, про зцілення наших тіл та душ, про досвід Його “милості та милосердя” і про безмежне “добро”, проявлене в Його творінні (вв. 3-5).
Не всі, хто страждає, отримають цілковите зцілення в земному житті, втім наші серця завжди можуть відновитися проявом вдячності, тому що Божа любов з нами “відвіку й довіку” (в. 17).
