Нещодавно я прочитав роман про жінку, яка відмовлялась визнати, що в неї рак на останній стадії. Коли розгнівані друзі Ніколь змушують її подивитися правді в очі, з’ясовується причина, чому вона не визнавала дійсність. Хоча жінка народилась талановитою і заможною, проте вона каже: “Я змарнувала своє життя, нічого не зробивши корисного. Я була недбалою. Я ніколи ні на чому не зосереджувалась”. Тому перспектива покинути світ, відчуваючи, що вона мало чого досягла, була надто болючою для Ніколь.
Приблизно в той самий час я читав книгу Еклезіяста і виявив там разючий контраст. Автор не хоче, аби ми оминали дійсність смерті – “шеолу” (Екл. 9:10). І хоча про смерть неприємно думати (в. 2), але це може спонукати нас цінувати кожну мить, яку ми зараз маємо (в. 4), свідомо насолоджуватись їжею і родиною (вв. 7-9), цілеспрямовано працювати (в. 10), йти на пригоди та ризикувати (Екл. 11:1, 6), і робити все це перед Богом, перед Яким ми колись будемо відповідати (в. 9; 12:13-14).
Друзі Ніколь зазначають, що її вірність і щедрість до них доводить, що її життя не було змарнованим. Від подібної кризи в кінці життя нас може врятувати порада Вчителя – пам’ятати свого Творця (Екл. 12:1), ходити Його дорогами і використовувати кожну даровану Ним можливість жити і любити.
