Коли моїй онуці Еліані було лише сім років, вона побачила в школі відео про дитячий будинок у Гватемалі. Дівчинка сказала мамі: “Ми повинні туди поїхати, аби їм допомогти”. Мама відповіла, що вони подумають про це, коли вона підросте.
Еліана про це ніколи не забувала, і коли їй виповнилось десять років, її родина поїхала допомагати в домі для сиріт. Через два роки вони поїхали вдруге, цього разу взявши з собою ще декілька родин зі школи, де навчалася Еліана. Коли Еліані виповнилося п’ятнадцять, вони з батьком знову поїхали до Гватемали на служіння.
Іноді ми думаємо, що бажання та мрії маленьких дітей не мають такої ваги, як прагнення дорослих. Однак Святе Письмо, схоже, не робить такої різниці. Бог кличе дітей, як у випадку з Самуїлом (1 Сам. 3:4). Ісус цінує віру маленьких дітей (Лк. 18:16). Апостол Павло, у свою чергу, говорив, що молоді віруючі не повинні дозволяти іншим зневажати їхнім “молодим… віком” (1 Тим. 4:12).
Отже, ми покликані направляти наших дітей (Повт. 6:6-7; Пр. 22:6), усвідомлюючи, що їхня віра є зразком для всіх нас (Мт. 18:3), і розуміючи, що перешкоджати їм – це те, від чого застерігав Христос (Лк. 18:15).
Коли ми бачимо в дітях іскру надії, наше завдання допомогти її розпалити, заохочуючи дітей до життя, присвяченого довірі Ісусу та служінню Йому.
