Один із найбільш прославлених оркестрових диригентів 20 століття Артуро Тосканіні був відомий своїм бажанням віддавати належне тим, хто дійсно на це заслуговує. Девід Юен у своїй книзі “Королі диригентського мистецтва” описує, як в кінці репетиції Дев’ятої симфонії Бетховена музиканти Нью-Йоркського філармонічного оркестру підвелися на ноги, щоб поаплодувати Тосканіні. Коли шквал овацій трішки затих, почувся надривний голос Артуро, що кричав зі сльозами на очах: “Це не я… Це Бетховен!.. Тосканіні ніхто”.

У своїх новозавітних посланнях апостол Павло також відмовлявся привласнювати заслугу Христа, хоча й мав великий вплив на інших та глибоко розумів духовні речі. Він знав, що був духовним батьком для багатьох, хто вірою прийняли Христа. Він визнавав, що докладав багато зусиль і зазнав чимало страждань заради зміцнення віри, надії та любові багатьох віруючих (1 Кор. 15:10). Але сумління не дозволяло йому приймати схвальні вигуки від тих, кого надихав своєю вірою, любов’ю та глибоким розумінням духовних речей.

Отже, намагаючись правильно зорієнтувати своїх читачів, апостол Павло по суті сказав наступне: “Це не я. Це Христос… Павло ніхто”. Ми лише посланці Того, Хто заслуговує на наші овації.