Після закінчення коледжу я працювала на дуже низькооплачуваній роботі. Грошей було так мало, що інколи не вистачало навіть купити їжу. Саме тоді я навчилася довіряти Богу, Який піклувався про мене щодня.

Така Божа турбота нагадувала мені про досвід пророка Іллі. Він теж вчився покладатися на щоденне Боже піклування. Незабаром після того, як Ілля проголосив Божий суд – засуху в Ізраїлі, – Бог послав його у пустельне місце до потоку Керіті. Там Господь через воронів щодня постачав йому їжу. Спрагу ж свою пророк втамовував зі струмка (1 Цар. 17:1-4).

Аж ось прийшла обіцяна засуха. Струмок ставав все меншим, перетворюючись на тоненьку цівку. Та лише тоді, коли потік цілком висох, Бог сказав: “Устань, іди до Сарепти… Ось наказав Я там одній вдові, щоб годувала тебе” (1 Цар. 17:9). Сарепта знаходилась у Фінікії, мешканці якої ворогували з ізраїльтянами. Хіба хтось міг там запропонувати Іллі притулок? Чи буде у бідної вдовиці їжа ще й для нього?

Більшість із нас воліли б за краще, якби Бог посилав нам рясно усе, чого потребуємо, ще задовго до того, як вичерпаються наші ресурси. Але наш люблячий Отець тихо каже нам: “Довіряй Мені”. Немає нічого неможливого для Того, Хто годував Іллю через воронів та в домі вдовиці. Можемо завжди розраховувати на Його любов.