“Що я накоїв?” Я сподівався, що то будуть найкращі роки мого життя. Натомість на мене чекав період найбільшої самотності. Відразу після закінчення коледжу я отримав “справжню” роботу, але за сотні кілометрів від свого рідного міста. Тому мій оптимізм та натхнення швидко щезли. Я жив у маленькій квартирі без меблів. Я не знав міста. Не знав нікого. Так, робота була цікава, але самотність мене просто вбивала .

Одного вечора я сидів у квартирі на підлозі, притулившись до стіни. Коли я відкрив Біблію, то мій погляд зупинився на 11-му вірші 16-го Псалма, в якому Бог обіцяє радість Своєї присутності. “Господи, – молився я, – мені здавалося, що вибрав правильну роботу, але почуваюсь таким самотнім. Будь ласка, сповни мене відчуттям Твоєї присутності”. Тижнями я повторював це слізне прохання, використовуючи різні формулювання. Деякими вечорами я почувався краще – було глибоке відчуття Божої присутності. А деякими – самотнім, нікому не потрібним.

Але коли щовечора я повертався до цього вірша (Пс. 16:11) і живив ним своє серце, Бог поступово зміцнював мою віру. І я пізнав Його вірність в такій мірі, як ніколи раніше. Я зрозумів, що моя робота – то просто школа, яка вчила мене виливати своє серце перед Богом. Тому я смиренно покладався на Його вірність, чекаючи на Його дії, довіряючи Його обітниці сповняти нас Святим Духом.