Приналежність Отцю
В ту суботу я вештався допізна. Мені було тільки 20 років, і я з усіх сил намагався втекти від Бога. Але несподівано відчув дивне внутрішнє побудження завітати до церкви, в якій пастором був мій батько. Тому наступного дня, в неділю, я натягнув свої потерті джинси, стару поношену футболку, незашнуровані кросівки і поїхав через усе місто.
Відносини з Ісусом
Ніколи не забуду той день, коли я мав привілей сидіти поруч із Біллі Гремом за обіднім столом. Щось потрібно було говорити, але я дещо нервував. Чи будуть мої слова доречними? Я подумав, що цікаву бесіду можна почати з такого питання: “Що вам найбільше подобалось у своєму багаторічному служінні?” Запитавши, я почав невпевнено перераховувати можливі відповіді: знайомства з різними президентами, королями та королевами? А, можливо, проповідувати Євангеліє мільйонам людей в усьому світі?
Нема часу?
“У білих людей є годинники, а у африканців є час”. Цю африканську приказку Ос Гіннес використав у своїй книзі “Неможливі люди” . Це спонукало мене проаналізувати ті випадки, коли я у відповідь на чиєсь прохання відповідав: “Не маю часу”. Я подумав про тиранію термінових справ, про диктат щільних графіків у нашому житті.
Важливість кожного моменту
Познайомившись з Адою, я дізнався, що вона пережила всіх своїх рідних та друзів, і тепер жила в будинку для людей літнього віку. “Це найважчий період у моєму житті, коли я бачу, що всі пішли з життя, а я залишилася сама”, − сказала вона. Одного разу я запитав Аду, що підтримує її цікавість до життя і як вона проводить час. У відповідь вона процитувала мені вірш, який записаний у Посланні до филип’ян 1:21. Там апостол Павло стверджує: “Бо для мене життя − то Христос, а смерть − то надбання”. “Якщо я ще на землі, то маю щось робити, – сказала далі Ада. – Коли почуваюся добре, можу свідчити тут іншим про Ісуса. Коли ж почуваюся недобре, залишається тільки молитись”.
Хибне осудження
Раніше я була швидка на те, щоб з осудом дивитися на кожного, хто йде вулицею, втупившись у свій телефон. “Як можна бути такими необачними. Чи їм байдуже, що їх може збити машина? – бурчала я подумки. – Чому вони не цінують своїм життям?” Але одного разу я сама так занурилась у читання текстового повідомлення, що не помітила машину, яка виїжджала з провулка. На щастя, водій вчасно помітив мене й різко загальмував. Мені було дуже соромно. Моє обурення на інших тепер, наче бумеранг, повернулося до мене.
Благословення серед “халепи”
Інколи я кажу: “Сама ускочила в халепу – сама тепер і розгрібай”. Хоча я вірю у Божу благодать, проте й досі схильна поводитися так, наче Божу допомогу треба заслужити. Перша зустріч патріарха Якова з Богом чудово ілюструє всю хибність такого погляду.
Безпечне місце
Першим місцем моєї роботи був фаст-фуд ресторан. Якось в неділю ввечері один парубок довго вештався у ресторані, а потім запитав мене, коли я закінчую роботу. Мені стало не по собі. Через деякий час він замовив смажену картоплю, потім якийсь напій, щоб менеджер не мав приводу його вигнати. Хоча я жила відносно недалеко, проте мені було страшнувато йти самій додому через пустир. Опівночі я пішла до офісу, щоб зателефонувати додому. Мій тато, не вагаючись ані секунди, вискочив із теплого ліжка і за п’ять хвилин вже був біля мене, щоб відвести додому.
