Мені тоді було дев’ятнадцять років, коли одна з найближчих моїх подруг загинула в автомобільній аварії. Протягом наступних тижнів і місяців я щодня наче опинялася в чорному тунелі смутку. Біль втрати такої молодої, чудової людини затьмарювала мій зір, і я інколи просто не помічала, що відбувається навколо. Біль і смуток так засліпили мене, що я неспроможна була бачити Бога.
В 24-му розділі Євангелії від Луки ми читаємо про двох учнів, які були настільки приголомшені та вбиті горем через смерть Ісуса, що навіть не помічали, що крокують з Самим воскреслим Учителем – хоча Він і пояснював їм на підставі Святого Письма: обіцяний Спаситель мав померти й потім повстати з могили. Лише коли Ісус Христос узяв хліб і, ламаючи, їм подав, вони нарешті зрозуміли, Хто перед ними (Лк. 24:30-31). Хоча ці учні стикнулися зі смертю в усій її жахливості, коли Ісус вмер на хресті, Бог через воскресіння Христа показав їм шлях до надії.
На нас, як на учнів колись, може тиснути тягар розгубленості й смутку. Але можемо знаходити надію та втіху в тій реальності, що Ісус живий і звершує Свою працю в цьому світі і в нас також. Хоча в житті нас спіткає біль та гіркі втрати, можемо запросити Христа до нашого “тунелю смутку” – і Він крокуватиме поруч. Він може променями надії розсіяти ніч смутку.
