Найбільш самотнє у моєму житті Різдво я зустрів в хаті мого дідуся поблизу міста Сакогу в північній Гані. Мені було лише 15 років, а мої батьки та брати були за тисячу кілометрів від мене. У попередні роки, коли я був із ними та своїми друзями в селі, Різдво завжди було великою подією, що надовго запам’ятовувалась. Але це Різдво було тихим і самотнім. Різдвяним ранком, лежачи на своєму килимку на підлозі, я згадав місцеву пісню: “Рік скінчився, і прийшло Різдво; Син Божий народився – мир і радість всім це принесло”. Сповнений смутку, я співав цю пісню знову й знову.

Прийшла бабуся й запитала: “Що це за пісня?” Мої дідусь та бабуся нічого не знали про Різдво і про Христа. Тож, я розповів їм про Різдво все, що знав. Це трішки скрасило мою самотність.

Молодий пастух Давид теж знав, що таке самотність, коли був один на полі лише з вівцями та інколи в присутності хижаків. На відміну від мене, це був не поодинокий випадок. Пізніше Давид писав: “Я ж бо самітний та бідний!” (Пс. 25:16). Але Давид не дозволяв самотності доводити його до стану пригніченості та відчаю. Натомість він співав: “Надіюсь на Тебе!” (Пс. 25:21).

Всі ми час від часу відчуваємо самотність. Але як би ви не святкували цього року Різдво – самотньо чи в колі друзів, – ви можете радіти присутності Господа Ісуса Христа.