Одного разу я відвідав збіднілі околиці Санто-Домінго в Домініканській Республіці. Будинки були споруджені з рифленого заліза, а над ними вільно звисали електричні дроти. Там я мав привілей поспілкуватися з родинами і почути, як церкви допомагали їм у боротьбі з безробіттям, наркоманією і злочинною діяльністю.
В одному з провулків я виліз по хиткій драбині до маленької кімнати, щоб взяти інтерв’ю у матері з сином. Однак раптом хтось підбіг, сказавши: “Нам треба зараз тікати”. Ватажок банди, озброєний мачете, імовірно збирав натовп, щоб напасти на нас із засідки.
Ми відвідали інші околиці, але там не виникало жодних проблем. Пізніше я дізнався, що в той час як я відвідував кожний дім, нас охороняв інший ватажок банди, який стояв надворі. Виявилося, що церква годувала і навчала його дочку. Оскільки віруючі допомагали його дочці, він допомагав нам.
У Нагірній проповіді Ісус представляє незрівнянний стандарт любові. Ця любов охоплює не лише “достойних”, але і тих, хто її не заслуговує (Мт. 5:43-45). Вона виходить за межі родини і друзів, аби досягти тих, хто не хоче любити взаємно (вв. 46-47). Це Божа любов (в. 48), яка благословляє кожного.
Віруючі в Санто-Домінго проявляли цю любов на ділі, тому люди стали змінюватися. Жорстокі серця зігрівалися. Так відбувається, коли в місто приходить справжня Божа любов.
