У 1997 році під час тріатлону “Ironman” на Гавайях дві жінки намагалися втриматися на ногах, шкандибаючи до фінішної лінії. Виснажені бігунки продовжували пересувати хиткі ноги, допоки Сіан Велч не зіштовхнулася з Венді Інграхам. Вони обидві впали на землю. Намагаючись підвестися, вони спіткнулися у двадцяти метрах від фінішу. Інграхам почала повзти, натовп аплодував. Коли суперниця наслідувала її приклад, натовп почав підбадьорювати ще гучніше. Інграхам перетнула фінішну лінію четвертою і впала на простягнуті руки своїх прихильників. Потім вона повернулася і простягла руку своїй суперниці. Велч подалася вперед, простягаючи через фінішну лінію до Інграхам свою стомлену руку. Коли вона закінчила змагання п’ятою, її зустрів схвальний рев натовпу.
Завершення цієї парою дистанції у 225 км, що включала заплив, заїзд на велосипеді та біг, надихнуло багатьох. Мені дуже запам’ятався цей образ стомлених суперниць, які продовжують іти разом, підтверджуючи істину, записану в Книзі Еклезіяста 4:9-11.
Це не соромно визнати, що нам потрібна допомога (в. 9). Усі ми зазнаватимемо падінь – фізичних або емоційних. Усвідомлення того, що ми не самотні, може підтримувати нас. Отримання Божої допомоги надає нам можливість простягнути руку тим, хто у скруті, запевнюючи їх, що вони також не самотні.
