Моя подруга Медлін молиться, аби її діти та онуки мали погляд у вічність. Її родина пережила важкий період, який закінчився смертю дочки. В той час як родина оплакує цю жахливу втрату, Медлін прагне, аби члени її родини все менше і менше виявляли короткозорість, будучи охоплені болем цього світу, а все більше і більше проявляли далекозорість, будучи сповнені надією на люблячого Бога.

Апостол Павло і його співробітники зазнали великих страждань від гонителів і навіть від віруючих, які намагалися їх знеславити. Однак їхній погляд був спрямований у вічність: “Ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме – дочасне, невидиме ж – вічне” (2 Кор. 4:18).

Вони виконували Божу працю, однак їх “у всьому тиснули”, вони перебували у “важких обставинах”, їх “переслідували” і вони були “повалені” (вв. 8-9). Хіба не повинен був Бог позбавити їх цих неприємностей? Втім, замість того щоб впадати у відчай, Павло покладав свою надію на “славу вічної ваги”, яка перевершувала короткочасні труднощі (в. 17). Він знав, що в ньому діяла Божа сила, і був переконаний, “що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить з Ісусом і нас” (в. 14).

Якщо нам здається, що все навкруги руйнується, зосередимо свій погляд на Господі, на вічній Скелі, яка ніколи не зруйнується.