У дошкільному віці мій син Ксав’єр не любив тихий час після обіду. Його важко було вкласти спати. Він вовтузився в ліжку, сповзав з дивану, бігав по дерев’яній підлозі і навіть качався по ній, аби тільки не спати. “Мамо, я голодний… Я хочу пити… Мені треба до ванни… Я хочу обійнятися”.

Розуміючи користь від тиші, я намагалася допомогти Ксав’єру заспокоїтися, пригортаючи його до себе. Сидячи біля мене, він починав засинати.

На початку свого духовного життя мене також охоплювало бажання завжди залишатися активною. Постійна зайнятість сповнювала мене відчуттям прийняття, важливості і контролю над ситуацією, водночас відволікаючи мою увагу від моїх недоліків та випробувань. Відпочинок лише нагадував про мою слабку природу. Отже, я уникала тиші і спокою, сумніваючись у Божій спроможності впоратися зі справами без моєї допомоги.

Втім Бог є нашим притулком, скільки б труднощів і невизначеностей нас не оточувало. Шлях попереду може здаватися довгим, небезпечним і нездоланним, однак Його любов нас огортає. Бог нас чує, відповідає і залишається з нами… навіки (Пс. 90).

Отже, можна просто заспокоїтися і пригорнутися до Божої вічної любові і постійної присутності, оскільки під крилами Його незмінної вірності ми в безпеці (Пс. 90:4).