Повіривши в Ісуса Христа, відомий британський письменник Клайв Льюїс спочатку неохоче славив Бога. Він називав хвалу “каменем спотикання”, через те що “Бог Сам її вимагав”. Однак Льюїс зрештою усвідомив, що Його народ “відчуває Божу присутність саме в процесі поклоніння” і в прояві “любові до Бога” знаходить у Ньому радість. Цей процес настільки нероздільний, наскільки нероздільним є “віддзеркалення світла і променів, що падають на дзеркало”.
Століттями раніше до цього висновку дійшов пророк Авакум. Після скарг до Бога через зло, спрямоване проти юдейського народу, Авакум усвідомив, що хвала Богу веде до радості не через Його діла, а через Його сутність. Бог залишається великим навіть попри національну чи світову кризу.
Отже, пророк виголосив: “Коли б фіґове дерево не зацвіло, і не було б урожаю в виноградниках, обманило зайняття оливкою, а поле їжі не вродило б, позникала отара з кошари і не стало б в оборах худоби, – то я Господом тішитись буду й тоді, радітиму Богом спасіння свого!” (Ав. 3:17-18).
Зрештою Клайв Льюїс визнав: “Хвалою бринить увесь світ”. Пророк Авакум також завжди славив Бога, знаходячи велику радість у Тому, Чиї “путі… вічні” (в. 6).
