Дві дикі індички стояли посеред сільської дороги. “Наскільки близько я зможу підійти?” – подумав я. Припинивши бігти, я пішов, а потім зупинився. У ту мить індички почали йти до мене… Через декілька секунд їхні голови вже билися об мою талію. Наскільки гострими були їхні дзьоби? Я почав тікати. Деякий час вони ще намагалися бігти за мною, однак потім зупинилися.
Як швидко все змінилося! Коли індички взяли ініціативу, вони із тих, на кого полюють, стали тими, хто полює. Я не знав, чи були вони занадто безглуздими, щоб не відчувати жодної небезпеки. Однак я не хотів постраждати від птахів і тому втік. Від індичок.
Давид не здавався небезпечним, тому Ґоліят закликав його підійти поближче. “Ходи ж до мене, – казав він, – а я твоє тіло віддам птаству небесному та звірині польовій” (1 Сам. 17:44). Однак Давид перехопив ініціативу і побіг назустріч Ґоліяту, не через своє безглуздя, а через впевненість у Бозі. Давид вигукнув: “Сьогодні… пізнає вся земля, що є Бог Ізраїлів” (в. 46). Ґоліята спантеличила рішучість цього юнака. “Що відбувається?” – імовірно, думав він. Потім його щось вдарило. Прямо між очима.
Для маленьких тварин цілком природно тікати від людей, а для пастухів – оминати велетнів. Для нас цілком природно ховатися від проблем. Однак навіщо миритися з природними речами? Хіба нема Бога в Ізраїлі? Укріпляйтеся Його могутністю.
