Цілий день ми з братами допомагали батькам вивозити речі та меблі зі старої оселі, у якій пройшло наше дитинство. Увечері ми приїхали туди востаннє і сфотографувалися на ганку. А потім мама повернулася до мене і сказала: “Все. Більше нічого не лишилося”. Це остаточно вибило мене з колії; я ледве стримав сльози. Будинок, що зберігав п’ятдесят чотири роки спогадів, спорожнів. Я намагаюся про це не думати.

Мої почуття співзвучні першим словам книги Плач Єремії: “Як самітно сидить колись велелюдне це місто” (Плач 1:1). Однак є важлива відмінність: Єрусалим був спустошений “за численність гріхів” (в. 5). Бог вигнав Свій народ до Вавилону, бо ізраїльтяни повстали проти Нього і не хотіли каятися (в. 18). А мої батьки переїжджали не через гріхи… Але з часу падіння Адама в Едемському саду здоров’я кожної людини поступово згасає. Старіючи, ми переїжджаємо до будинків чи квартир, які легше утримувати.

Я вдячний за спогади, які зробили наш скромний будинок особливим. Біль – це ціна любові. Я знаю, що наступне прощання буде вже не з домом батьків, а з ними самими. І від цього мені хочеться плакати. Я прошу Господа, щоб Він прийшов якнайшвидше, поклав край розлукам і створив усе нове. Моя надія – на Нього.