На батьківщині Давида віруючі в Христа зазнавали утисків, їхню худобу вбивали. Давид та його сім’я втратили все, що мали, і розсіялися по різних країнах. Дев’ять років Давид провів у таборі для біженців далеко від рідних. Він знав, що Бог із ним, але роки йшли. Двоє дорогих йому людей померли в розлуці, а ситуація не змінювалася. Отже, Давид занепав духом.
Багато років тому інший народ зіткнувся з жорстоким гнобленням. Бог наказав Мойсеєві вивести ізраїльтян з Єгипту. Мойсей з небажанням погодився. Але коли він звернувся до фараона, єгипетський правитель лише посилив гноблення (Вих. 5:6-9). “Не знаю Господа, і також Ізраїля не відпущу”, – сказав він (в. 2). Народ поскаржився Мойсеєві, а той став скаржитися Богові (вв. 20-23).
Зрештою, Господь визволив ізраїльтян, і вони отримали свободу, яку хотіли, але Божою дією і в Божий час.
Роки в таборі для біженців Давид провів із користю, здобувши ступінь магістра в семінарії Нью-Делі. Тепер він пастор для свого народу – таких самих біженців, як і він, що здобули новий дім. “Мій досвід – це горно, в якому я навчився керувати як слуга”, – каже він. У своєму свідченні Давид цитує пісню Мойсея з книги Вихід: “Моя сила та пісня – Господь, і Він став на спасіння мені” (Вих. 15:2). Сьогодні Господь – це наша фортеця і спасіння.
