Під час пандемії коронавірусу багато хто пережив втрату близьких. 27 листопада 2020 року наша родина поповнила їхні ряди, коли померла Бі Краудер, моя 95-річна мама, хоча й не від COVID-19. Як і багато інших родин, ми не змогли зібратися разом, щоб оплакати маму та підтримати один одного. Натомість ми використовували інші способи, щоб вшанувати її люблячий вплив, і знайшли велику втіху в її наполегливому твердженні, що якщо Бог покликав її додому, то вона готова і навіть прагне туди піти. З цією впевненою надією, про яку так багато свідчило мамине життя, вона зустріла смерть.
Опинившись у загрозливих для життя обставинах, апостол Павло написав: “Для мене життя – то Христос, а смерть – то надбання… Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас” (Фил. 1:21, 23-24). Навіть попри розуміння потреби залишатися і допомагати іншим, Павло прагнув до небесної оселі з Христом.
Ця впевненість змінює наш погляд на мить, коли ми переходимо з цього життя до іншого. Наша надія може надати велику втіху для тих, хто зазнав втрати. Хоча ми оплакуємо втрату тих, кого любимо, віруючі в Ісуса не впадають у відчай, як ті, “що надії не мають” (1 Сол. 4:13). Справжню надію мають ті, хто знає Господа Ісуса.
