“У твою ногу увійшов гострий шип, ось чому ти плачеш ночами”, – писала Катерина Сієнська в XIV столітті. “У цьому світі є ті, хто може його витягти, – продовжувала вона. – Такого вміння вони навчилися в Бога”. Катерина присвятила життя розвитку цього “вміння”, і сьогодні її пам’ятають за дивовижну здібність до співчуття та співпереживання.

Ілюстрація болю як шипа, що глибоко вп’явся, для видалення якого потрібна особлива навичка, часто приходить мені на згадку. Це яскравий образ, що показує наскільки ми складні і вразливі істоти, і як важливо розвивати в собі чуйність та співчуття.

Як писав апостол Павло, любов Христа – це не тільки доброзичливе ставлення та добрі наміри. Це братолюбство з пошаною, потіха в надії, терпіння в утисках і перебування в молитві (Рим. 12:10, 12). Це готовність не тільки радіти з тими, хто радіє, але й плакати з тими, хто плаче (в. 15). Таке відношення потребує повної самовіддачі.

У грішному світі страждають усі. Біль та шрами від минулих ран – невід’ємна частина нашого життя. Але сильніша за все любов, яку ми знаходимо в Христі. Це вона витягає шипи, що глибоко вп’ялися, лікує рани бальзамом співчуття і готова обійняти як друга, так і ворога (в. 14).