Ми знаємо Леонардо да Вінчі як представника епохи Відродження. Його інтелектуальні здібності призвели до прогресу в багатьох галузях науки і мистецтва. Однак він писав про “ці нещасні наші дні” і нарікав на те, що ми помираємо, “не залишивши по собі нічого в людській пам’яті”.
“Поки я думав, що вчуся жити, – сказав Леонардо, – я вчився помирати”. Він був ближче до істини, ніж сам міг це уявити. Вчитися помирати – це шлях до життя. Після Свого славного в’їзду в Єрусалим (те, що ми зараз святкуємо як Вербну неділю; див. Івана 12:12-19), Ісус сказав: “Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе” (в. 24). Перш за все, Він казав це про Свою смерть, але потім розширив це до всіх нас: “Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, – збереже її в вічне життя” (в. 25).
Апостол Павло писав про “поховання” з Христом через “хрищення у смерть, щоб, як воскрес Христос із мертвих славою Отця, так щоб і ми стали ходити в обновленні життя. Бо коли ми з’єдналися подобою смерті Його, то з’єднаємось і подобою воскресіння” (Рим. 6:4-5).
Завдяки Своїй смерті Ісус пропонує нам нове народження, що є суттю відродження. Він проклав нам шлях до вічного життя зі Своїм Отцем.
