Пам’ятник доброти
Я зростав у церкві, де було багато традицій. Одна з них вступала в дію тоді, коли помирав улюблений член родини або друг. Невдовзі після смерті на церковному стільці або на живописі в коридорі прикріпляли мідну дошку з написом: “На згадку про…” На ній було вигравіруване ім’я померлого – яскрава згадка про нього. Я завжди шанобливо ставився до цих пам’ятників. І досі це роблю. Водночас вони завжди наштовхували мене на роздуми, бо вони є статичними й бездушними предметами, у буквальному значенні “не живими”. Чи є спосіб привнести у пам’ятник елемент “життя”?
Відроджена надія
Сонце сходить на сході? Небо блакитне? Океан солоний? Атомна вага кобальту дорівнює 58,9? Останнє ви можете знати лише тоді, якщо дуже цікавитесь наукою або схильні заглиблюватися в деталі. Інші ж питання мають очевидну відповідь: “Так”. Подібні запитання зазвичай містять нотку сарказму. Іноді їх називають риторичними.
Ситуативна обізнаність
На Різдвяні свята наша родина, що складається з п’яти чоловік, перебувала в Римі. Не пам’ятаю, коли ще я бачив таке скупчення людей в одному місці. Проходячи повз натовп, щоб оглянути такі визначні місця як Ватикан і Колізей, я неодноразово говорив дітям про необхідність практикувати “ситуативну обізнаність”, тобто бути уважними до того, де ви перебуваєте, хто навколо вас і що відбувається. Ми живемо у час, коли в світі, вдома і за кордоном небезпечно. Через мобільні телефони і навушники діти (і дорослі) не завжди звертають увагу на те, що відбувається навкруги.
Тут, поруч із нами
Жінка не зводила очей з баночок із соусом для спагеті, що стояли на верхній полиці у продуктовому відділі. Я постояв поруч з хвилину, розглядаючи ту ж саму полицю і вагаючись порушити тишу. Жінка не помічала мене, цілком зосередившись на своїй проблемі: була замала, щоб дістати соус. Я – високий, і такої проблеми не мав. Зрештою я заговорив до неї, пропонуючи допомогу. Вона здригнулася від несподіванки: “Ой! Я навіть не бачила, що ви поруч… Так, допоможіть, будь ласка”.
Не порівнюйте
“Одного разу я викладу в Facebook все, а не тільки гарне !” Слова моєї подруги Сью, мимохідь сказані чоловікові за обідом, змусили мене не тільки розсміятися, але також і задуматися. Соціальні мережі можуть бути корисними: допомагають роками підтримувати контакти з іншими й молитися за друзів, що знаходяться далеко від нас. Але якщо втратити пильність, то вони можуть створювати нереалістичний погляд на життя. Якщо в Facebook поміщати лише “приємні речі”, може здатися, що інші живуть без проблем – і тоді нам прикро, що в нас не все гаразд.
Надішли це в листі
Як і всі чотирирічні діти, Рубі любила бігати, стрибати, співати. Але потім стала скаржитися на біль в колінах. Лікарі зробили аналізи, результати яких шокували: рак, четверта стадія; нейробластома. Це було велике нещастя. Рубі швидко забрали до лікарні.
Молитва і духовне зростання
Коли у дружини мого друга Давида виявили хворобу Альцгеймера, небажані життєві зміни озлобили його. Він був змушений достроково піти на пенсію. Чим більше прогресувала хвороба, тим більшої турботи потребувала його дружина.
Вуха створені, щоб чути
Акторці Діані Крюгер запропонували роль, яка мала зробити її відомою в кожній оселі. Їй потрібно було зіграти молоду жінку, що втратила чоловіка й дитину. Але Діана ніколи не зазнавала такої гіркої втрати і сумнівалась, що зможе переконливо зіграти. Однак актриса погодилась на цю роль. В якості підготовки вона почала відвідувати групу підтримки тих, що пройшли шлях великої скорботи.
Глибока любов
Коли Едвін Стентон вперше побачив президента США Авраама Лінкольна, то зневажливо поставився до нього – навіть називав його “довгоруким створінням”. Але Лінкольн високо цінував здібності Стентона і вирішив пробачити його. Врешті-решт він призначив його на високу міністерську посаду під час Громадянської війни. Пізніше Стентон став близьким другом Лінкольна. Саме він сидів всю ніч біля ліжка Лінкольна, після того як в нього стріляли в Театрі Форда, а потім крізь сльози повідомив про смерть президента словами: “тепер він належить століттям”.
Ісус “позаду тебе”
Моя донька якось зібралась до школи раніше, ніж завжди, тому попросила заїхати по дорозі до кав’ярні. Я погодився. Коли ми під’їхали до черги для машин, я запитав доньку, чи вона має бажання зробити комусь щось приємне, і почув у відповідь: “звісно”.
Можна і запитати
Мій батько так добре орієнтувався на автошляхах, що я аж заздрив йому. Він інстинктивно знав, де північ, південь, захід та схід. Здавалося, це відчуття у нього від самого народження. Батько ніколи не помилявся… до тієї нещасливої ночі, коли він заблукав.