Одного дня ми з сестрою та її дітьми закінчували обідати, і сестра сказала своїй трирічній Анніці, що тій треба поспати. На обличчі моєї племінниці з’явилась тривога. “Але тьотя Моніка ще не тримала мене сьогодні на руках!” – відповіла вона. Її очі наповнилися сльозами. Посміхнувшись, моя сестра сказала: “Добре, нехай тьотя Моніка спочатку потримає тебе на ручках. Скільки тобі потрібно на це часу?” Мала відповіла: “П’ять хвилин”.

Тримаючи на руках свою племінницю, я відчувала вдячність за те, як вона, сама того не усвідомлюючи, постійно нагадує мені, що значить любити і бути любимою. Думаю, інколи ми забуваємо, що наша духовна подорож – то один зі способів пізнання Божої любові, що переважає будь-яку уяву (Еф. 3:18). Коли втрачаємо з поля зору цю істину, ризикуємо опинитися на місці старшого брата із притчі про блудного сина, відчайдушно намагаючись догодити нашому Отцю, забуваючи про все те, що Він вже нам дав (Лк. 15:25-32).

Псалом 130 – це одна з молитов у Святому Письмі, що може допомогти нам стати “як ті діти” (Мт. 18:3) і звільнитися від спроб осягнути речі, які нам незрозумілі (Пс. 130:1). Натомість, проводячи з Богом час, можемо знайти мир, спокій і надію. В Ньому ми будемо заспокоєні і втішені, немов маленькі діточки в материнських руках (Пс. 130:2-3).