Хав’єру тоді було два роки, коли ми завітали до одного взуттєвого магазину. Він почав бігати між рядами, ховаючись за штабелями коробок з-під взуття. А коли мій чоловік Алан казав йому: “А я тебе бачу!” − малюк хихикав. Аж ось я раптово побачила, як Алан шалено бігає між рядами взуття, гукаючи сина по імені. Разом ми кинулися до виходу з магазину і побачили, що наша дитина, не перестаючи сміятися, біжить у напрямку до відкритих дверей, за якими була запруджена машинами вулиця.
Через кілька секунд Алан упіймав його. Ми обійнялися. Схлипуючи, я дякувала Богу і цілувала пухлі щічки нашого малюка.
Я вже втратила одну дитину під час попередньої вагітності. Тож, коли Бог подарував нам сина, я постійно хвилювалася за нього. Ця пригода показала мені, що я не завжди можу тримати свою дитину в полі зору й захищати її.
Наш Небесний Отець ніколи не зводить очей зі Своїх дітей (Пс. 121:1-4). Ми можемо цілковито покладатися на Того, Хто пильнує нас протягом усього життя (Пс. 121:5-8).
Нас можуть спіткати дні, коли зневірюєшся і відчуваєш власну безпорадність. Інколи ми почуваємося безсилими, щоб якось допомогти дорогим нам людям і захистити їх. Але ми можемо довіряти нашому Богу, Який все знає й ніколи не втрачає з поля зору нас – Своїх дорогоцінних та улюблених дітей.
