Уявіть собі матір, що схилилася з любов’ю над своєю дитиною; вона прикладає вказівний палець до своїх губ і ніжно каже: “Тсс. Заспокойся”. Така поза і такі прості слова означають, що вона намагається втішити стривоженого малюка, який відчуває дискомфорт, смуток і біль. Подібні сцени є універсальними та позачасовими. Кожен із нас колись був або тим, хто дарував іншим таку любов, або тим, хто її приймав. Саме такий образ виникає в моїй уяві, коли я читаю Псалом 131.
Мова і стиль цього Псалма навіюють думку, що його автор Давид зазнав якогось сумного досвіду. Чи у вашому житті буває, що якісь розчарування, поразки і невдачі спонукають до молитви, сповненої глибоких розважань? Що ви робите, коли вас пригнічують важкі життєві обставини? Давид у такі моменти виливав перед Господом своє серце і в якійсь мірі займався чесним самоаналізом, перевіркою свого серця (Пс. 131:1). У своїх намаганнях повернути серед проблем душевний мир псалміст знаходив тихе задоволення, немов та мала дитина, яку заспокоює сама присутність матері (Пс. 131:2).
Життєві обставини інколи змінюються не в кращу сторону, і ми почуваємося пригніченими. Однак можемо мати надію й тихе задоволення завдяки вірі, що є Той, Хто пообіцяв ніколи не полишати нас і не забувати про нас. Можемо цілковито довіряти Йому.
