Серед сотень статей, що я написав для книги “Хліб Наш Насущний” з 1988 року, декілька закарбувались у моїй пам’яті. В одній із них, яка датується 90-ми роками, розповідається про той час, коли наші три доньки були у таборі, а ми з шестирічним Стівом залишилися в “чоловічій компанії”.

Коли ми насолоджувались екскурсією до аеропорту, Стів раптово повернувся до мене й сказав: “Без Меліси не так весело”. Він мав на увазі свою восьмирічну сестричку й вірну подружку. Ніхто з нас тоді ще не знав, яким сумним “пророцтвом” стануть ці слова. Життя дійсно “не таке веселе” без Меліси, яка вже підлітком загинула під час аварії. Плин часу може приглушити біль, але неспроможний цілковито його забрати. Час не виліковує подібні рани, але є те, що може допомогти. Маємо справжню розраду, коли прислухаємося до обітниць Бога втішати нас; коли розважаємо над ними й живимо ними своє серце. Адже це обітниці “Бога потіхи всілякої”.

Прислухаємося: “Оце я нагадую серцеві своєму, тому-то я маю надію” (Плач 3:22).

Розважаємо: “Він заховає мене дня нещастя в Своїй скинії” (Пс. 27:5).

Живимо серце: “Це розрада моя в моїм горі, як слово Твоє оживляє мене” (Пс. 119:50).

Коли дорога нам людина залишає нас, життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Але Божі обітниці приносять надію та втіху.