Якщо ви відвідаєте Національний парк в Нассау, що на Багамах, то доторкнетесь до трагічної епохи в історії людства. Там, на березі океану, є кам’яні сходи, що ведуть вгору по скелі. Цими сходами у 18-ому столітті піднімались раби, яких звозили на Багамські острови кораблями. Невільників часто розлучали з сім’ями: для них починалось нове, сповнене нелюдського ставлення життя. На вершині скелі тепер знаходиться меморіал. Зі стовбурів кедрів вирізьблені фігури жінок, що дивляться далеко в океан, де знаходиться їхня батьківщина та назавжди втрачена родина. На кожній скульптурі є сліди ударів батогів рабовласників.

Ці скульптури нагадують мені, як важливо зважати на всі кривди корумпованих систем цього світу і відчувати скорботу. Такий смуток означає не безнадію – радше, нашу чесність з Богом. Плач і смуток не є чимсь чужим для християн. Близько 40% псалмів являють собою плачевні пісні. А книга Плач Єремії показує, як Божий народ в сльозах кличе до Бога після зруйнування Єрусалима загарбниками (Плач 3:55).

Плач – то природна реакція на реальність страждань. Він вводить Бога в контекст болю й нещасть цього світу. Але в такому смутку є промінь надії для перемін.

Ось чому ці скульптури в Нассау називаються “Буття” . Це – визнання плачу місцем нового початку.