Мої маленькі онуки люблять вдягатися самі. Інколи вони натягують сорочки навиворіт, а менший часто взуває черевики не на ту ногу. Зазвичай у мене язик не повертається зробити їм зауваження. Крім того, їхня дитяча невинність здається мені такою милою!

Люблю дивитися на світ їхніми очима. Для них все навколо – то пригода: чи то ходіння по стовбуру поваленого дерева, чи то споглядання черепах, що насолоджуються сонечком на колоді, чи то захоплююче ревіння пожежної машини, яка мчить неподалік. Але я знаю, що мої онуки насправді далеко не невинні. Вони вигадають купу виправдань, чому встають вночі з ліжка, і чому норовлять відібрати в іншого іграшку. Однак я їх дуже люблю.

У моїй уяві Адам та Єва були в чомусь схожі на моїх онуків. Напевно їх дивувало все, що вони бачили в раю, коли проходжувалися там. Але одного дня вони вчинили свідомий непослух: скуштували плід із дерева, від якого було заборонено їсти (Бут. 2:15-17; 3:6). І цей непослух відразу ж призвів до того, що вони почали обманювати й перекладати свою провину на іншого (Бут. 3:8-13).

Однак Бог не перестав любити їх і піклуватися про них. Він пожертвував тваринами, щоб одягти їх (Бут. 3:21). Зрештою Він пожертвував Своїм Сином, щоб грішники мали шлях до спасіння (Ів. 3:16). Він дуже й дуже нас любить!