Мій татко був хорошим батьком, і я в багатьох відношеннях був слухняним сином. Але я був закритим для батька, через що у значній мірі позбавляв його радості.
Ми часто годинами працювали пліч-о-пліч, майже не розмовляючи один з одним. Він не розпитував, а я не дуже хотів ділитися своїми найпотаємнішими бажаннями, мріями, надіями, страхами.
З плином часу я зрозумів проблему своєї мовчазності. Можливо, усвідомлення цього прийшло після народження мого першого сина, а може пізніше, коли мої сини один за одним залишали батьківський дім. Тепер я шкодую, що позбавляв татка глибоких стосунків на рівні “батько-син”.
Тепер я часто думаю про те, що міг би сказати йому, і що міг би він сказати мені. На його похоронах я стояв біля домовини, і мені важко було зрозуміти свої почуття. “Занадто пізно, чи не так?” – сказала дружина. І я відповів: “Саме так”.
Мене втішає те, що на небі ми з татком все виправимо в наших стосунках. Адже хіба не написано, що Бог зітре там кожну сльозу? (Об. 21:4).
Для віруючих в Ісуса Христа смерть не означає кінець близьких відносин. Вона є початком безкінечного існування, де всі відносини налагодяться і ми вічно зростатимемо в любові. Там серця синів привернуться до сердець батьків, а серця батьків – до сердець синів (Мал. 4:6).
