У свої студентські роки я влітку працював на ранчо в Колорадо. Одного вечора я, втомлений і спраглий після довгої денної праці на сінокосі, заїхав трактором у двір господаря. Бажаючи показати свою вправність, я повернув руля різко вліво, натиснув на ліві гальма і розвернув трактор на місці.

Ножі для косіння, що були розташовані внизу, вибили підпірки з-під бензобака, який стояв поруч і містив майже 2000 літрів пального. Бак жахливо загримів, вдарившись об землю; його кришка відкрилася, і весь бензин витік. А господар ранчо стояв неподалік і спостерігав за всією цієї картиною.

Я виліз із трактора, запинаючись, почав вибачатися, запропонувавши решту літа працювати без платні. Це перше, що прийшло мені в голову. Старий фермер дивився деякий час на вчинену мною руїну, а потім обернувся у напрямку до свого дому і повільно сказав: “Пішли вечеряти”.

В моїй голові тоді промайнули слова з однієї відомої притчі Ісуса Христа. Це притча про юнака, який багато нагрішив і тепер казав своєму батькові: “Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе”. А потім хотів додати: “Прийми ж мене, як одного з своїх наймитів”. Але не встигли ці слова злетіти з його вуст, як батько зупинив його і сказав, по суті, “пішли вечеряти” (Лк. 15:17-24).

Ось така вона чудова Божа благодать.