Серед залишків концентраційного табору Равенсбрюк, в якому нацисти знищили приблизно 50 000 жінок, визволителі знайшли клаптик паперу з написаною на ньому молитвою: “О, Господи, пам’ятай не лише доброзичливих чоловіків та жінок, але і злих. Втім пам’ятай не страждання, яких вони нам завдали. Пам’ятай плоди, які ми принесли через ці страждання: нашу дружбу, вірність, покірність, мужність, великодушність, велич серця, отриману завдяки пережитому. І коли вони прийдуть на суд, нехай усі наші плоди стануть для них прощенням”.

Я не можу уявити собі страх і біль, що наповнювали серце нещасної жінки, яка написала цю молитву. Яке милосердя треба мати, щоб написати ці слова. Жінка вчинила немислиме – вона прагнула Божого прощення для своїх гнобителів.

Її молитва нагадує молитву Христа. Після хибного обвинувачення, осміяння, побиття і приниження перед народом, Ісуса розп’яли разом з двома злочинцями (Лк. 23:33). Задихаючись на грубому хресті, здавалось, Христос мав би жадати Божої відплати і справедливості. Однак Ісус промовив молитву, яка суперечила всім природним імпульсам людини: “Отче, відпусти їм, – бо не знають, що чинять вони” (в. 34).

Прощення Ісуса здається неможливим. І все ж Він пропонує його нам. Завдяки Божій благодаті неможливе прощення дається даром.