“Ваш батько залишає нас”, – сказала медсестра хоспісу. Це означало, що настала остання стадія. Я чомусь уявив вулицю, по якій людина безповоротно йде вдалину. В останню годину татового життя ми з сестрою сиділи біля його ліжка, не знаючи, чи чує він нас. Ми поцілували маківку його красивої лисої голови і прошепотіли йому Божі обітниці. Ми проспівали гімн “Вірність Твоя велика” і процитували 22-й Псалом. Ми також сказали, як дуже його любимо, і подякували за те, що він був нашим батьком. Ми знали про його прагнення бути з Ісусом і сказали, що він може до Нього іти. Ці слова були першим болісним кроком відпускання. Через декілька хвилин батька радісно вітали у його вічній оселі.

Смерть близької людини дуже болісна. Навіть Ісус заплакав, коли помер Його добрий друг Лазар (Ів. 11:35). Однак завдяки Божим обітницям у нас є надія на вічність. У Псалмі 115:6 сказано, що Божі “богобійні”, тобто ті, хто належить Богу, Йому “дорогі”. Попри свою смерть вони знову оживуть.

Господь Ісус сказав: “Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, – хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, – повіки не вмре” (Ів. 11:25-26). Яка то втіха знати, що ми вічно перебуватимемо у Божій присутності.