Перед тим, як ми усиновили хлопчика, перші роки свого життя він провів у дитячому будинку. Забираючи дитину додому, ми попросили його зібрати свої речі. На жаль, у нього не було нічого. Ми переодягли його в нові речі, які привезли з собою, а також залишили одяг для інших дітей. Мені було дуже прикро, що в нього нічого не було, втім, я раділа, що тепер ми зможемо забезпечити його фізичні та емоційні потреби.

Пройшло декілька років, і одного разу ми побачили людину, яка збирала пожертви для нужденних родин. Наш син дуже хотів пожертвувати свої м’які іграшки і декілька монет, хоча, зважаючи на його минуле, він міг би, навпаки, міцніше триматися за свої речі, і це було б цілком зрозуміло.

Мені б хотілося думати, що причина його щедрого відгуку була такою самою, як і в перших християн: “І благодать велика на всіх них була! Бо жаден із них не терпів недостачі” (Дії 4:33-34). Віруючі охоче продавали своє майно, щоб забезпечити потреби один одного.

Якщо нам стає відомо про потреби інших людей, матеріальні або духовні, нехай Божа благодать сповнює нас настільки, аби ми охоче допомагали нужденним. Це робить нас посудинами Божої благодаті, які мають “серце одне й одну душу” (в. 32).