Дві жінки сиділи на місцях по обидві сторони біля проходу. Політ тривав дві години, і я не міг не спостерігати за їхнім спілкуванням. Було очевидно, що вони знали одна одну, можливо, навіть були родичками. Молодша з них (віком за шістдесят) постійно щось діставала з сумки, аби передати це старшій (віком за дев’яносто): то шматочки свіжого яблука, то домашні сандвічі, то серветку, то, зрештою, свіжу газету. Кожен раз це робилося з такою ніжністю, з такою гідністю. Коли ми вже стояли, щоб вийти з літака, я сказав молодшій жінці: “Я помітив, з якою турботою ви до неї ставилися. Це було прекрасно”. Жінка відповіла: “Це моя найкраща подруга. Вона – моя мама”.

Було б чудово, якби ми всі могли таке сказати, чи не так? Деякі батьки є найкращими друзями, а до деяких батьків взагалі не можна застосувати цей вислів, і такі стосунки, у кращому випадку, складні. У листі до Тимофія апостол Павло не ігнорує цю складність стосунків, однак все одно закликає “шанувати родину”, турбуючись про батьків, про дідусів і бабусь, “про домашніх” (1 Тим. 5:4, 8).

Ми часто виявляємо таку турботу лише у випадку, якщо інші члени родини також виявляють до нас цю доброту. Інакше кажучи, якщо вони на це заслужили. Однак Павло надає кращу причину їм допомогти. Турбуйтеся про них, “бо це Богові вгодно” (в. 4).