Я не пам’ятаю такого часу, коли моя мама Дороті була в доброму здоров’ї. Протягом багатьох років вона страждала на цукровий діабет, рівень цукру в її крові був нестабільним. Розвинулися ускладнення: пошкоджені нирки потребували постійного діалізу. Нейропатія та переломи кісток змусили користуватися інвалідним візком. Її зір почав регресувати до сліпоти.
Однак у той час, як тіло занепадало, молитовне життя мами ставало все більш енергійним. Вона годинами молилася, щоб інші люди пізнали і відчули Божу любов. Дорогоцінні слова Писання ставали для неї все більш солодкими. Перед тим, як її зір потьмянів, вона написала листа своїй сестрі Марджорі, включивши в нього слова з 2-го Послання до коринтян: “Ми відваги не тратимо, бо хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день у день відновляється внутрішній” (2 Кор. 4:16).
Апостол Павло знав, як легко втратити “відвагу”. В 11-му розділі цього послання він описує своє життя, повне небезпек, болю та втрат (2 Кор. 11:23-29). Однак він сприймав ті труднощі, як тимчасове явище, і заохочував нас думати не лише про видиме, але і про невидиме – про вічне (2 Кор. 4:17-18).
Незважаючи на зовнішні обставини, люблячий Небесний Отець щоденно продовжує нас внутрішньо відновлювати. Його присутність з нами беззаперечна. Його обітниці зміцнити нас і дарувати нам надію та радість залишаються незмінними.
