Коли я перебувала в команді, яка приймала участь в одному зі служінь, до моїх обов’язків входило запрошувати інших людей приєднатися до нас. Розмовляючи з ними, я казала, що служіння вимагатиме часу і сил. Крім того, потрібно буде взаємодіяти з іншими учасниками, ходити на зустрічі та зв’язуватися по телефону. Від цього в мене виникало почуття, що я нав’язую людям додаткове навантаження, вимагаю від них жертв. Тому відповіді деяких мене приголомшували. “Для мене це буде за честь”, – казали запрошені. Замість того, щоб відмовлятися, вони охоче залучалися до праці, дякуючи Богові за все, що Він зробив у їхньому житті.

Коли в Ізраїлі настав час збору коштів на будівництво храму, Давид повівся так. Він сказав Богові в молитві: “І хто бо я, і хто народ мій, що маємо силу так жертвувати, як це?” (1 Хр. 29:14). Щедрість Давида була викликана вдячністю за Божу участь у житті Ізраїлю та його власній долі. Реакція царя говорить про смиренне визнання Божої доброти до приходьків та чужинців (в. 15).

Нехай наші жертви, такі як час, таланти чи матеріальні кошти, відображають подяку Тому, Хто спочатку дав їх нам. Все, що ми маємо, прийшло з Його руки (в. 14). Тому будемо зі вдячністю віддавати отримане.