Ми, Олег і Наташа Нікішові, – проста сім’я з Києва. Найбільшим нашим бажанням було і є служіння Богу. І ось одного разу Бог покликав нас на місію в далеку Азію – в Камбоджу.

Королівство Камбоджа – буддійська країна. Але в останні роки тут швидко починає поширюватися мусульманство.

Метою нашої поїздки в Камбоджу було саме проведення роботи з мусульманами народності Чвіа, яких ще не досягло християнство. І ось тільки через 4 місяці перебування в країні ми змогли почати здійснювати свою ціль!

Як відомо, мусульманство – це дуже закрита релігія; її послідовники просто так не підпускають до себе людей інших вірувань. У…

Хочу поділитися подіями, що сталися в 2013 році. Можливо, моя розповідь допоможе комусь задуматися, а когось підтримає і зміцнить на шляху слідування за Ісусом Христом. Мій син Андрій покаявся і визнав Господа своїм Спасителем. У 2003 році він прийняв святе водне хрещення і в цьому ж році вступив до інституту церковних служителів. Все своє життя він присвятив Ісусу; служив від щирого серця та всім своїм маєтком. Ніколи не нарікав і не скаржився. Але ось він сильно захворів. Лікарі виявили лімфому Ходжкіна. На жаль, лікування почав пізно. Чотири роки він боровся з хворобою – отримав 24 курси хіміотерапії. А 1 серпня 2013 на 34 році життя Андрій пішов до Господа. В момент смерті він посміхався. Я вважаю, після перенесених страждань він дуже зрадів зустрічі з Ісусом Христом. Коли я залишилася сама в порожньому будинку, то стала ридати. Але Христос відкрив мені, що це Його воля. Якщо я плачу, значить іду проти Його волі. Тому я подякувала Богові за милість і любов до мене. І дійсно, чому я плакала? Мені не вистачало сил дивитися на страждання сина. А тепер він зі Спасителем, у нього нічого не болить, і він не страждає. Напевно, я плакала від заздрості. В той момент я теж хотіла до Господа на небо. Але, напевно, я ще не готова. Я не стала носити траурний одяг, адже мій син живий, він зараз в раю. Так чому ж я повинна засмучуватися? Після смерті сина я написала ось цей вірш:

Мой умер сын. Ушло дыханье
Из его чистых родных уст.
А я, Господь, Твое создание
Еще жива и все молюсь.

Мой умер сын. Душа живая
Иную сущность обрела.
Воля исполнилась святая,
Душа Андрюшина жива.

Она сейчас, Господь, с Тобою
В Твоих объятиях святых.
Я прославляю его долю –
Андрюша вечности достиг.

А я слаба. И слезы льются
Из глаз моих и день, и ночь.
Хоть знаю я, пути сойдутся
Мой и его у Твоих ног.

И будет радость и веселье
Там у Тебя в Твоем раю.
Ведь обрела душа спасенье, –
Я Господа благодарю.

Мене звати Іващенко Тетяна, мені 35 років, прийняла водне хрещення у 15 років; маю чоловіка Романа та двох чудових діток – донечку Кіру, 6 років та синочка Марка, 1 рік.

Народження молодшої дитини стало справжнім випробуванням для мене. Вагітність сама по собі була нелегка, ще й супроводжувалась постійними хворобами. Хвороби були різнопланові: проблеми з зубами, сильна алергія, ерозія рогівки ока, кашлюк у мене і старшої доньки. До цього я рідко хворіла. Тому таке різке погіршення здоров’я було дивним. На самому початку вагітності, коли почався токсикоз, я не проявляла старанність у щоденному читанні Біблії, думала, що мого християнського досвіду вистачить, і…

Хочу коротко поділитися своїм свідченням про чудесне втручання Бога в життя мого роду. Я по милості Господа виросла в родині, де мама християнка. І вважаю це великим благословенням. Ісус Христос дорого заплатив за наші гріхи й провини.

Нещодавно, спілкуючись зі своєю бабусею по маминій лінії, я дізналася багато про свій родовід. У ньому мало чого позитивного: в кожному поколінні є люди, які вбивали або були вбиті, вели аморальний спосіб життя, були в залежності від алкоголю... Моя мама виросла в прийомній сім’ї, так як її власні батьки були не в змозі займатися її вихованням самостійно (батько сидів у в’язниці, а мати…

У 2001 році я вийшла заміж, а через короткий час увірувала в Ісуса Христа. Думаю, Господь почув молитви бабусі й дідуся, які були віруючими. Чоловік був категорично проти мого відвідування церкви та спілкування з віруючими людьми. З того часу почався мій довгий шлях випробувань. Я дуже любила свого чоловіка; багато хто дивувався цьому сильному почуттю. За 12 років спільного життя довелося перенести чимало: постійне пияцтво, ігроманія, безкінечні погрози і саме жахливе для мене на той час – зради. Чоловік завжди звинувачував мене в усьому, говорив, що до всього цього привела моя віра. З будинку виносилося багато цінних речей. Якщо чоловік…

Мені було 28, і я готувався до весілля. Жив, кохав, працював, але не служив Богу. На жаль, в той час я курив і випивав.

1 листопада 2015 року моїй мамі зателефонували і повідомили, що на пішохідному переході її сина збило авто, за кермом якого був прокурор. Я вже не дихав. В цей час їхала карета швидкої допомоги − везла жінку, яка мала народити дитину. Люди зупинили її, щоб врятувати мене. Лікарі вставили трубку в трахею, аби забезпечити дихання по дорозі в лікарню.

Я отримав важку черепно-мозкову травму та численні переломи кінцівок і три тижні пробув у комі на штучній вентиляції…

Влітку 1999 року я відвідувала домашню групу, де ми вчилися молитись. На той час мій син вже 5 років перебував у шлюбі, але дітей у них не було. В один із тих днів я особливо ревно молилася про народження онука. Минуло три місяці. Був сонячний осінній день. Здійснивши покупки, я поверталася з базару. І раптом, немов хтось сказав мені: “Твоя молитва почута, твої очі побачать онука”. Зупинившись, я озирнулася: нікого поблизу не було.

А ще через три місяці після важкої операції я помирала в лікарні. Страху не було. Тільки жаль. Я сказала: “Господи, адже Ти мені обіцяв, що я побачу…

Цими днями минає три роки з того часу, як я прийняла факт мого діагнозу − онкологія. Не можу сказати, що легко було це зробити. Впевнена, що якби не Божа рука, яка була завжди зі мною, то я не мала б сил боротися самотужки. Хочу віддати належну славу Творцю за те, що ніколи мене не покидав, навіть більше того, Він мене любив і беріг тоді, коли я ще не знала Бога. Він тримав усе під пильним контролем.

Якщо у вас виникло питання: чи легко було це все перенести? Я відповім: ні, не легко, але коли покладаєшся на міцну руку свого Творця,…

Коли я ніс служіння серед невіруючих, один мій знайомий завжди чинив опір і висміював мене, коли я розповідав йому про Ісуса Христа. Звали його Веніамін. У віці 30 років він захворів на туберкульоз і потрапив до лікарні. У нього була тяжка форма захворювання. Хоча він знав і відчував, що жити йому залишилося зовсім небагато, проте не вірив ні в Бога, ні в загробне життя, вважаючи, що після смерті всьому наступить кінець. Одного разу я прийшов до нього у лікарню і поставив запитання, на яке мені було цікаво отримати відповідь.

– Веніаміне, Ви боїтеся померти? – запитав я.

– Ви, віруючі,…

Я дивлюся на нічне небо. Мільярди зірок, краса Божої величі й премудрості, яка викликає в душі трепет і захоплення. Мені спокійно і радісно, що тепер я Його дитя, а Він мій Отець... Але кілька років тому все було зовсім по-іншому. Я дивилася на зірки і питала Бога: “Ти ж зміг створити цей Всесвіт, всі ці зірки. Невже Ти не можеш зцілити одне маленьке сердечко? Серце мого сина”.

Я вірила в Бога, напевно, як і більшість людей. Рівно настільки, щоб Він не доставляв мені занепокоєння. Коли щось траплялося і мені була необхідна допомога, я відразу згадувала про Нього, просила про допомогу.…