“Це занадто важко!” – скаржився пригнічений учень. На сторінці із завданнями він бачив лише дрібний шрифт, важкі концепції та невблаганні терміни виконання. Він потребував допомоги вчителя. Можливо, подібні почуття виникають у нас, коли ми читаємо Нагірну проповідь Ісуса. “Любіть ворогів своїх” (Мт. 5:44). Гнів – це такий же злочин, як і вбивство (Мт. 5:22). Хтивість рівнозначна перелюбству (Мт. 5:28). І навіть якщо ми наважимося припустити, що спроможні жити згідно з цими стандартами, потім наштовхуємося на приголомшливе: “Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний!” (Мт. 5:48).

“Нагірна проповідь породжує відчай”, – говорив Освальд Чеймберс. Але він вбачав у цьому благо, тому що “в момент такого відчаю ми готові приходити до Ісуса, немов ті жебраки, які потребують хліба”.

Бог часто працює в нас таким парадоксальним чином. Як писав апостол Павло: “Небагато хто мудрі за тілом… Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих” (1 Кор. 1:26-27).

Бог мудрістю Своєю так встановив, що наш Учитель є одночасно й нашим Спасителем. Коли приходимо до Нього з вірою, то втішаємося Його “праведністю, освяченням та викупленням” (1 Кор. 1:30). А ще отримуємо благодать і силу жити для Бога. Ось чому Ісус Христос сказав: “Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне” (Мт. 5:3).