Мій онук підбіг до огорожі і став навпроти позначки з виміру росту, аби подивитися, чи достатньо великий, щоб кататися на “американських гірках”. Він радісно заверещав, коли побачив, що вищий за необхідну позначку.

Значна частина нашого життя пов’язана з необхідністю бути достатньо “великим”, чи не так? Щоб пересісти з дитячого крісла до крісла з ременем безпеки і з заднього сидіння на переднє. Щоб здати іспит з водіння. Щоб голосувати. Щоб одружитися. Ми, як і мій онук, можемо усе життя прагнути стати дорослішими.

У новозавітні часи дітей любили, однак не надто цінували, допоки вони не досягали повноліття і не починали заробляти гроші та відвідувати синагогу нарівні з дорослими. Ісус зруйнував тогочасні норми, приймаючи зубожілих, хворих і навіть дітей. У трьох Євангеліях (Матвія, Марка і Луки) розповідається про батьків, які приносили дітей до Ісуса, аби Він поклав на них руки і за них помолився (Мт. 19:13; Мр. 10:16).

Учні ж докоряли батькам за клопіт, якого вони, на їхню думку, завдавали. Побачивши це, Ісус обурився і промовив до них: “Пустіть діток до Мене приходити” (Мр. 10:14). Він підніс їхню цінність у Своєму Царстві і закликав усіх уподібнюватися дітям, усвідомлюючи їхню вразливість і потребу в Ньому (Лк. 18:17). Саме ця дитяча потреба робить нас достатньо “великими” для прийняття Його любові.